Вторник, 17.09.2019, 11:40
Вы вошли как Гость | Группа "Гости"Приветствую Вас Гость | RSS

КУ "Михайловская ООШ І-ІІІ ступеней №3"

Главное меню
Мини-чат
Гаряча лінія
Гаряча лінія
Статистика

Онлайн всего: 1
Гостей: 1
Пользователей: 0
Форма входа

Загинув за три місяці до перемоги

     Лідія Митрофанівна Макарова про війну знає не з книг і кінофільмів – її долю обпалила Велика Вітчизняна. За три місяці до Перемоги загинув її батько, рядовий Митрофан Єрофейович Лактіонов. Пам'ять про нього свято бережуть у родині. Дочка оформила змістовний альбом про рядового війни М.Є. Лактіонова.  

     Л.М. Макарова – вчитель. Викладала математику у середній школі №3 Михайлівки. Майже 30 років працювала завучем у цій школі. Вела велику громадську роботу. В 1968 році Л.М. Макарова була делегатом Всесоюзного з’їзду вчителів від Запорізької області, в 1963 році – учасником республіканської наради жінок України. Двічі її обирали депутатом обласної ради.  

     В 1962 році Лідію Митрофанівну нагородили знаком «Відмінник народної освіти», в 1967 – орденом «Знак Пошани». Батько б пишався в своєю Лідою. Якби дожив.    

     Велика Вітчизняна… Вона пройшла через життя мого покоління, покоління наших батьків, залишивши кожній сім’ї незагойні рани. Ех, якби не було війни, наше життя склалося б зовсім по-іншому…

     Коли почалася Велика Вітчизняна, наша родина жила в Запоріжжі. Мама працювала контролером деревообробного цеху заводу «Комунар», тато – у вагоноремонтному депо. Ми, діти, вчилися. Брат Юра закінчив 7, а я – 5 класів середньої школи №15, збудованої незадовго до війни.

     З перших днів німці бомбардували місто. Ми жили недалеко від залізничної станції Запоріжжя - I (крупний залізничний вузол); бомби падали близько. В кожному дворі рили щілини – вузькі окопи.

     Тата з перших днів забрали на фронт, «Комунар» евакуювали на Схід, і мама залишилася без роботи. Наша бабуся Таня забрала нас у Михайлівку, де було тихо.

     Чомусь не пам’ятаю, чи приходили в цей час листи від тата. Пам’ятаю тільки, як у лютому чи у березні 1942 року у вікно хати, де ми жили, постукали. Ми злякалися, думали німці. На мамине злякане «Хто там?», несподівано почули дорогий татів голос:

     - Та відчиняйте, це я!

    Скільки було радості! Правда, з сумом навпіл: тато розповів, що його військова частина потрапила в оточення. Опинившись у німців в тилу, щоб не потрапити до німецького концтабору, пробиралися до своїх домівок.

     А що далі? Треба було виживати – із Запоріжжя ми пішли з торбинами за плечима, у нас нічого не було… Всією сім’єю працювали у колгоспі. Навіть я в розсаднику в саду виконувала посильну роботу.

     … А фронт наближався, ми з надією чекали визволення.

     Добре пам’ятаю цей день, 27 жовтня 1943 року – день активного відступу німців нашою Білозірською вулицею. Всіх мешканців цієї вулиці фашисти вигнали в степ. Ми покидали на ручну бричечку найнеобхідніше з одягу і їжі й пішли разом з усіма. Вдома залишилася тільки бабуся Таня:

     - Хай роблять що хочуть – з дому нікуди не піду.

     Дійшовши до розгалуження на Тимошівку, звернули туди, і за нами ще кілька сімей пішли повз смугу. У Тимошівці жила татова тітка Горпина, і саме в неї ми сподівалися перебути цю лиху годину. Проте до села не дійшли – нас перестріли німецькі мотоциклісти і запроторили в табір на околиці Тимошівки – за колючий дріт.

     Переночували ми просто неба, спостерігали за панікою у німців. По обіді вони відчинили ворота та вигнали нас на ту ж дорогу, Якою ми йшли на Тимошівку. Деякий час німці на мотоциклах супроводжували нас, а потім поїхали собі. Аж тоді ми дихнули вільніше. Бо думки були різні, боялися, що розстріляють в лісосмузі. Через нас пройшло багато відступаючих німецьких частин і техніки. Вони не вміщалися на білогірській і тимошівській дорогах – їхали і польовими шляхами, а ми були між ворогами.

      Відступаючих фашистів бомбили наші літаки. Рвалися бомби, строчили кулемети, вночі добре були видні червоні смуги – трасуючих куль. Ми в основному сиділи в окопах ( у лісосмузі їх було вирито багато), а хлопці, як мій брат Юра, на місці не могли всидіти – їм все було цікаво…

     Це була страшна річ – тільки на ранок встановилась тиша. Ми взяли свої візочки з речами і поїхали вздовж лісосмуги  до польової дороги, що вела на Михайлівку. І тільки виїхали на шлях, оніміли: ланцюг німецьких солдатів з автоматами йшов, розтягнувшись, здавалось на весь степ, з Михайлівки. Ми остовпіли, не в силах рушити. Та й куди? Будь що буде…

     Крім жінок і дітей серед нас були чоловіки, підлітки.

     Німці пройшли крізь нас мов тіні, примари. Через лісосмугу і далі степом на Білозірку. Праворуч від дороги, що вела на Михайлівку, росли соняшники. Головки були зрізані, стояло саме цурпалля. Ось у цих соняхах дорослі і вирішили перечекати, щоб знову не зустрітися з відступаючим ворогом.

     Хлопці знайшли виритий у землі круглий бункер, там розташувалися жінки і діти. Всі були дуже зморені минулою  варфоломіївською ніччю, хоча дуже хотілося швидше потрапити додому, дізнатися, як там. Михайлівка стояла в диму.

    Трохи згодом ми почули на поверхні жваву розмову. Виходимо з бункера, а там наші чоловіки і хлопці розмовляють з червоноармійцем. Він сказав:

    - Чого ви тут сидите, у селі наші!

    Поки чоловіки розповідали про останніх німців, які пройшли з годину тому, ми з захватом розглядали першого радянського воїна, якого побачили після довгої німецької окупації.

     Зібралися швидко і додому! Михайлівка догорала. Переживаємо за бабусю, за нашу хату під солом’яним дахом. Підходимо – наша хата ціла, а сусідські – спалені. І бабуся жива! Виявляється, вона слідкувала за діями німців з вікна. І коли побачила, що двоє біжать у двір з факелами, вийшла просити, щоб не палили хати. Німці не чекали побачити живу людину – ніби всіх вигнали. Один вистрілив у бабусю, і вони побігли далі. Куля пролетіла повз бабусине вухо, обпалила волосся і застряла в сінешній стіні. А бабуся залишилась цілою.

     Вже вечоріло. Для тата це була остання ніч у рідному домі,остання, коли ми його бачили живим…

     Мама з вечора почала збирати чоловіка в дорогу – на фронт, на війну. Рано-вранці тато без виклику пішов до військкомату. Чому сам? Та тому, що тих, хто потрапив в оточення і був на окупованій території хоча б недовго, наші «не жалували» - у кращому випадку одразу ж відправляли на фронт, а деяких і судили…

     Тато потрапив на фронт, який був ще недалеко. Більше ми його живим не бачили, залишились тільки листи його, найдорожчі реліквії, які бережемо майже 7 десятиліть.

    Першу записку тато передав дружиною земляка Григорія Моцевого 25 листопада. Другий лист ми одержали 6 грудня. Батько просив маму прийти у село Новоолександрівка. Але коли мама туди дісталася пішки, фронт вже пішов далі.

     У кровопролитних боях під Рогачиком 13 січня 1944 року тато був тяжко поранений. Спочатку лікувався у госпіталі в Мелітополі. Але поки ми про це дізналися, поки мама дійшла туди, його вже відправили у Кисловодськ. Звідти тато писав часто, дуже переживав за Юру, якого теж призвали на службу.

    Коли радянські війська звільнили Михайлівку і тато пішов на фронт, школи ще не працювали – у них розташовувалися прифронтові госпіталі. Я з подружкою Тамарою Забірко пішла туди працювати. Спочатку у приміщення середньої школи (біля ставка), а потім – на вулицю Комінтерна, у початкову школу.

     Працювали ми у перев’язочному відділенні з операційної в учительському будиночку при школі, а в класах лежали поранені. Я не боялася ран, крові. Якось під час операції зникло світло. Медсестри засвітили лампу, і я її тримала, поки пораненому пилкою-ножівкою відтягли ногу. Мені було 14 років.

      Госпіталь прифронтовий, отож місяця через два він переїхав ближче до фронту. Лікарі і медсестри кликали мене з собою, мовляв, з тебе хороший медик вийде. Мама не наважувалась мене відпустити, порадила написати батькові, просити дозволу у нього. Я написала і одержала категоричну відмову – мала ще воювати, вчитися повинна.

     Згодом почали працювати школи, і я пішла одразу в сьомий клас (документи не вимагали), тато був дуже задоволений. А ось за Юру хвилювався. Його, призваного вже військкоматом, спочатку направили розміновувати села нашого району. В кожному листі тато приказував, щоб Бра був уважним…

     В госпіталі у Кисловодську батько був до 11 травня 1944 року. До цього ми не хвилювалися, а ось тоді, коли татка знову відправили на фронт, наше життя перетворилося на щоденне очікування листів. Повертаючись з роботи і школи, мама і я одразу ж питали бабусю Таню: з фронту нічого немає? І якою ж була радість, коли був, був дорогий трикутничок.

     Лист від 1 серпня 1944 року тато почав словами пісні: «Сонечко ясне, зорі прекрасні, вітри буйненькі, я вас прохаю, я вас благаю – вість принесіте з рідного краю». В цьому листі тато розповідає про бойові будні I Білоруського фронту вже на території Польщі, про звільнення міст Холм, Люблін. У тих боях тата легко поранили ногу, в ній застряг невеликий осколок. Завдяки цьому осколку того разу тато залишився живим. Він зупинився перев’язати рану, а товариш пішов далі. Метрів 15 всього і пройшов, коли в нього влучив снаряд – тільки шапка і частини тіла вгору полетіли.

     Був епізод, коли батька оглушило снарядом, що розірвався поряд – врятувало те, що йшов ровом. Тато пише: «Цього разу залишився живим. Але попереду ще багато справ. Німець відступає, не витримує гвардійського наступу наших бійців, але тримається за кожен шматок землі. Якщо я коли-небудь приїду додому, то попрошу тебе, Килю, нагріти води, обмити мене, я буду відпочивати 24 години. Бо дуже болять ноги». Ось про що мріялось солдату під час коротких передишок між боями.

     11 серпня 1944 року тато повідомляє, що такої обстановки, в якій він перебував останні два дні, нікому не побажав би. «Нам, радянським воїнам, звично виконувати головне завдання – бити фашистів. Але щомиті будь-що може статися. Вчора мого сусіда по окопу )хороший молодий хлопець!) не стало: прямо над ним розірвався снаряд, і його вбило осколком. Що поробиш – війна…»

      Тато повідомляє, що на прорив оборони ворога і взяття міста Люблін він одержав подяку Верховного Головнокомандуючого Радянського Союзу Й.В.Сталіна.

     Я в своїх листах батькові писала про шкільні справи: підручників немає, зошитів  теж – пишу на бабусиних святих книгах (добрий папір!) між рядків, взуття немає. Про те, що і їжі обмаль, ми домовились мовчати, щоб наш фронтовик менше хвилювався.

     Батько мені відповів: «Щось ти, дочко, розклеїлась, чи вчитися не хочеш? Так не можна! Я б теж не хотів воювати, сидіти в окопах і ловити снаряди, але нічого не поробиш, це – священний обов’язок – треба добити фашистів. Так от, дорога дочко дочка Ліда, давай укладемо з тобою соц. угоду: я беру на себе зобов’язання бити фашистів до повного їх розгрому, а ти дай слово, що, незважаючи на всі недоліки (нестачу підручників тощо), все ж будеш учитися і ні в якому разі не відстанеш від інших. Потім мені, батькові, спасибі скажеш. А після уроків треба працювати, допомагати мамі і бабусі. Щоб було що їсти взимку».

     У своїх листах тато всім цікавився: що як росте на городі, скільки в нас трудоднів у колгоспі, чи буд чим жити взимку, односільчанами, ріднею – де хто?

     18 серпня 1944 року тато передає привіт із-зі Вісли. Надсилає другу подяку Верховного Головнокомандуючого. Пише мало, бо ніколи – знову вперед, в похід, невідомо куди: «Прийдемо на місце – напишу. До побачення, а не прощайте!».

     Як йому хотілося дожити до перемоги і повернутися в родину! Від нас він часто одержував листи. Писали мама, Юра, я, бабуся Таня – вона йому прислала молитві-оберіг, і тато був дуже задоволений. Отримував він листи від Шури Щербака, племінника. Знав, що воюють десь поряд. Шура був зв’язківцем, командиром. Писав йому дядя Вася Онопко – чоловік татової сестри Ірини. І тато писав рідним. У нього було дуже розвинене почуття родини – всіх хотів бачити, всім чимось допомогти.

     Осінь 1944 року. У листах тато жаліється, що дуже болять ноги – за останні дні пройшли з боями більше 400 км, до Берліна залишається 150.

     Юра давно був в армії, і ми чекали від нього листів, як і від батька, дуже переживали. А тут ще наші рідні одержали дві похоронки на моїх вісімнадцятирічних двоюрідних братів, яких взяли в армію майже разом з Юрою. Такі молоді, невисокі на зріст, ще зовсім діти! Це Женя Онопко, син татової сестри Ірини, і Женя Лактіонов, син батькового брата Мартина. Ще на початку війни на кордоні загинув Василь Тищенко, кадровий військовий, син татової сестри Лізи.

     Батько любив пісні, гарно співав, мав сильний баритон. У його листах ми читали рядки з пісень: До тебя мне дойти не легко, а до смерти – четыре шага» чи «закончим победой, - к тебе я приеду и будет о чем вспомнить и поговорить».

      Останній свій лист з фронту тато написав 1 лютого 1945 року. Скаржиться, що дуже болять і мерзнуть ноги, що готується масштабна операція. А 10 лютого 1945 року тато загинув. Ми перестали одержувати листи і одразу відчули лихе, хоча все ж мали надію: а, може, поранений? Нескоро надійшла і похоронка. Але коли її одержали, ніби небо впало на землю, життя для нас зупинилося. Все, чим трималися ми всю довгу війну, всі наші надії розвіялись в одну мить.

     Пройти від Кавказу всю Україну, у кривавих боях визволити Європу, дійти майже до Берліна і загинути за три місяці до Перемоги, якої він так чекав, - ось така гірка доля нашого батька…

     Його погибель позначилася і на наших долях. Мама з ранку до ночі працювала в колгоспі, вважай, задарма, крім трудоднів-паличок нічого не давали. Важко пережили голод 1946-1647 років. Але я вчилася – роззута і роздягнена, голодна, пам’ятала: тато просив мене вчитися. Скоро після похоронки ми одержали посилку: чоловічий костюм на Юру, туфлі на мене, крам на сукню тощо. Ми переглянули до останньої зморщечки, але ніякої записки там не знайшли. Почерк на посилці був чужий – мабуть, татові друзі прислали.

    Мамі за вбитого чоловіка призначили допомогу – вісім карбованців на місяць. Тата ж Указом Президії Верховної Ради СРСР від 6 березня 1945 року нагородили орденом Вітчизняної війни II ступеня.

     Ми з Юрою самостійно пробивали дорогу в житті. Дуже шкода, що наші діти не знали свого діда – розумного, досвідченого у багатьох питаннях, веселого і працелюбного, який так любив всіх нас, - Митрофана Єрофійовича Лактіонова. Але разом з людиною не повинна помирати пам'ять про неї. Живі повинні пам’ятати. Для своїх синів, онуків, правнуків я зібрала всі документи, свідчення про батька в один альбом.

      Минуло багато років, притупився біль втрати, виросли мої діти, у мене була цікава, хоч і важка робота. Часто я спостерігала, як у вихідні і святкові дні мама діставала згорточок татових листів і довго їх перечитувала. Тоді у мене і сина Юри й виникла думка розшукати татову могилу і поїхати поклонитися їй.

     У 1986 році я звернулася в Товариство Червоного Хреста. Одержала дві відповіді, де не було нічого втішного. І тільки в третій, від 3 жовтня 1989 року, було повідомлення, що на військовому кладовищі міста Зєєлов, округ Франкфурт/Одер, НДР, прізвище Лактіонова Н.Є. занесене до списків радянських воїнів, які загинули тут у роки Великої Вітчизняної війни.

     Ми почали збиратися в дорогу. Оформили закордонні паспорти 16 жовтня 1990 року. Треба було ще поміняти гроші на іноземну валюту. Аж тут розпався Радянський Союз, і обмін грошей заборонили. Виїзд спочатку затримався, а потім і не відбувся…

 Лідія МАКАРОВА  

Поиск
Календарь
«  Сентябрь 2019  »
ПнВтСрЧтПтСбВс
      1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
30
СКОРО
Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання
Я маю право!
Я маю право!
Время жизни сайта

Copyright MyCorp © 2019
Конструктор сайтов - uCoz